Назва села ВІКНО (стара назва «Окна», Заставнівський р-н, 1,5 тис. мешканців), походить від слова «вікниця», яким називають плеса води серед заростів осоки, що не замерзають узимку. В історичних джерелах Вікно вперше згадується в 1591 році під назвою Мартинівка.
Знамените Вікно, передусім, романтичним палацом де Зота (інші назви – палац Зота, замок Вільбур). Палац побудовано у 1809 році власником великого маєтку у Вікні відставним капітаном-бароном де Зотте у романтичному західноєвропейському стилі. Палац оточує заснований у 1860 році парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, в якому ростуть 28 видів рідкісних дерев, серед яких такі реліктові, як гінкго, платан та дуби віком понад 250 років. Є навіть романтична «Алея закоханих».

Палац відверто стилізований під середньовічну замкову архітектуру. Головний фасад має арочну галерею з широкими отворами. Галерея першого поверху доповнюється аркою-проходом у першому ярусі побудованої над кутом квадратної башти з зубчатим завершенням. За радянських часів у палаці розміщувався будинок культури, працював кінотеатр, бібліотека, музична школа, різні гуртки. А в році незалежності він опинився в аварійному стані: дах тріснув, центр унікальної ротонди завалився. Лише у 2006 році український уряд виділив району субвенцію на відновлення пам’ятки до святкування її 200-річчя.

До свого ювілею палац викрашений у рожевий колір, і на думку цінителів архітектури, втратив свій середньовічний вигляд. Більшість літературних джерел розповідає, що палац у Вікні – єдиний приклад такого роду споруд, що залишився до цього часу на Буковині. У подальшій нашій подорожі ми переконаємося, що це не так: подібні палаци (а подекуди і більш оригінальні) є на Кіцманщині та у Сторожинецькому районі.
Друга пам’ятка села – розташована поруч з парком мурована Іванівська церква. Побудована у 1826 році коштами баронеси Катерини де Зотта-Вільбур і князя Олександра Кантакузина, вона відноситься до групи безкупольних храмів, розповсюджених на Буковині у першій чверті ХІХ століття. Церква прямокутна в плані, тридольна, с напівкруглою апсидою і боковими виступами ризалітів нави, з бабинцем з заходу. Дах має форму скату із маленькою сигнатуркою у центрі. В інтер’єрі церкви зберігся живопис у стилі бароко.
Вже 150 років у церкві перебуває частка мощів цілителя Пантелеймона, які за свідченнями прихожан продовжують мироточити. За легендою ці мощі потрапили до Вікна з грецького Афону, куди часто навідувався один із фундаторів храму князь Олександр Кантакузин. Мешкаючи у Вікні, він усіляко сприяв розвитку свого родового храму, а відтак передав отримані від грецьких монахів за свою доброчинність мощі на збереження до збудованої ним місцевої церкви. Про князя Олександра, чиїми зусиллями мощі опинилися у Вікні, жителі села не забувають і понині. Його гробниця розташована під самою церквою. Церква закрита атеїстами у 60-х роках минулого століття, а мощі святого продовжували знаходитися на горищі у дерев’яній скриньці серед книжок та церковного начиння. Коли храмовий дах почав істотно протікати, виявлену раку з мощами передали до сусіднього села Червоний Потік, а згодом до Свято-Миколаївської церкви у селі Погорілівка. У 90-ті роки минулого століття після передачі храму православній громаді села мощі цілителя повернуто до Іванівської церкви.
В селі добре збереглася будівля старої школи, побудованої у 1902 році за директорування просвітителя, письменника і культурного діяча Івана Бажанського – засновника місцевої філії товариства «Руська Бесіда».
При виїзді з села у бік Погорілівки праворуч розташовані залишки залізничної станції Вікна Буковини старої залізничної гілки, що з’єднує Веренчанку та Вікно через райцентр Заставну. Гілка будувалася у австрійських період, а більшість станцій мають румунські назви: Похорлауци (Погорілівка), Юркауци (Юрківці), Чинкеу (Чуньків). Ділянка мала приміське та вантажне залізничне сполучення ще в останні роки радянської влади, а будівлю вокзалу у Вікні називали не інакше, як «двірцем». Зараз гілка не використовується та знаходиться у запустінні.

Залишити відповідь